об образовании

Текст присвячується дівчинці Софії, котра назавжди залишилась для мене дівчинкою.

            “Наше божевілля чудова штука”

М. Фрай

Я три дні курив сальвію, щоб хоча б наблизитися до клавіатури. Щоб почати писати текст мені знадобилося ще трохи абсенту, але й тоді я не зміг почати, тому що сині метелики завантажували мою увагу на якісь франко-італійські порносервери, і я кожен раз, коли до мене приходили думки, мацав у темряві кнопку reset на системному блоці, бо то був кошмар. Коли я залишком місків усвідомив ЩО маю написати, текст вже був. Він завжди був. Хронічно-апріорний до мене.

І от час настав. Відкладати далі цю справу буде дуже моветон. Треба розповісти тобі усе. Треба, бо як підсумок для мене; треба, бо ти повинен знати, і врешті решт, просто треба.

Ти, знаєш, усі люди хворі!

Зрозуміло не так жахливо пошло як Любко Дереш чи його тексти, не так вибухово-яскраво як Ніцше чи Сократ, не так пафосно як Каоло Поел’є, і не так цікаво як Борхєс чи  Кастанеда. Просто вони, котрі усі, хворі повсякденням. Їх хвороба протікає повільно та локалізована у межах стандартної кухні за стаканом порожньої горілки. Але ти інший. І деяким, таким як я чи ми, котрі шукають вікно у шизофренію, щоб там знайти вікно кудись де інде, недостатньо потенційної кухні та потенційних стаканів с потенційною порожньою горілкою. Намагаючись знайти хоча б перше віконце, я чи ми, з надією заглядаємо у очі особливо хворих, і бачимо там, коли як - вогонь чи холод, але завжди з тим чи іншим – відображення свого здивованого обличчя.

Розумієш, завжди здивоване!!?? Це обличчя питає у свого хазяїна кожен раз те саме: а де ж, хай йому грець, вікно???

Хоча б незамкнута кватирка.

А може справа у везінні? Бо деякі проходять, пролазять. І по-справжньому захворюють. І ти такий до себе кажеш: “Айдалюдинка, айдамолодчинка!!!”. Кажеш і думаєш, я чи ми, п’ять років стаціонару, і для чого і куди??? Лікарі зовсім не шукають хворобу в тобі, лікарі шукають хворобу ДЛЯ тебе. Бо самі хворі, і деякі з них хотять, щоб їх розуміли, а деякі занадто хворі щоб хотіти чогось такого.

Але що насправді шукаєш ти, я чи ми? Це питання. Розумієш, це ПИТАННЯ.

Іноді, коли дійсно винятково пощастить, тобі чи нам, в черговий раз побачивши вогонь або холод, рефлексійно фокусуючи зір на клятому відображенні, ти чи ми зрозуміємо, що вже хворі – хворі пошуком хвороби. Звісно це не ВІКНО, не кватирка, але й не як усі. Так чи інакше, але згодом з лікарні виписують. То є питання ЧАСУ.

Тих хто симулює хвороби виписують раніше, бо тримати здорових людей, то вже дійсно хармсурд якийсь, а лікарі хоч і хворі, але не дурні.

Ти чи я, ми розуміли це, тому захворіли, майже. В палатах весела тусовка, Бахус форева та усе таке інше. Зволожуючи час від часу псіхею, не звертаєш увагу хто хворий, хто симулює, що відбувається взагалі, дійсність флешбеками. Але похмілля неминуча річ. І коли ранком встаєш, щоб змити з обличчя черговий флешбек і бачиш моє відображення у дзеркалі, а я бачу твоє, ти чи я, розуміємо, що зависли десь посередині між пошуком здивування та повсякденним пофуєм, між лікарнею та кухнею.